flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Історична довідка Лохвицького районного суду

Заглиблюючись у сиву давнину нашого краю, вивчаючи устрій та побут тих, хто мешкав тут, не можемо обминути увагою особливості правосуддя наших предків. У ті часи діяло так зване козацьке право, яке було не писаним законом, а стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом. Козацьке право затверджувало військово- адміністративну організацію, окреслювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, визначало види злочинів та покарань. У більшості випадків право тоді зберігалося за тими, хто мав більшу фізичну силу. Вивчаючи унікальний історичний документ - «Лохвицкую ратушную книгу» (по суті збірник судових рішень), ми бачимо, що весь час точилися суперечки за пасіки, сінокоси, пасовища, ліси, водні угіддя. Засідання, на які збиралося чимало народу, велися переважно за участю міського уряду - бургомістра, війта, отаманів. Переважали процеси про порушення власності, образи честі та гонору, обмови та намови, відьмування, торгову нечесність. Кара, як на наші мірки, частіше за все була засуворою: від простого шмагання «постромками» за дрібні крадіжки чи розв’язання бійок аж до страти, від штрафів, нехай і досить значних, до публічної сатисфакції, перепрошування, відшкодування збитків тощо.

Порушення звичаєвого права як збоку польської шляхти так і з боку росіян, що мешкали на Лохвицьких землях не мали законного підґрунтя та носили характер самоуправства, а тому викликали невдоволення населення та стихійні бунти. У таких умовах ведення судових справ не могло бути не публічним.

Митець Микола Петренко писав, що в ті далекі часи український бездержавний народ попри все жив-таки державницьким життям, шануючи правду і віру, права власності і гідності, моральні засади, одвічні традиції, бережучи єдність суспільства, правила співжиття в ньому.

Складним і водночас цікавим у плані історичного розвитку є минуле судового устрою Лохвиці. У період перебування лохвицьких земель під юрисдикцією Польщі була створена ратуша - орган станового самоврядування в містах, що одержали магдебурзьке право. Основними посадовими особами судочинства та поліційної служби того часу були міські та сільські отамани, які забезпечували порядок на вулицях міста та сіл, а також головували на розгляді судових справ. В історичних хроніках збереглися деякі прізвища лохвицьких отаманів: Андрій Михайлов (1657), Сава Гаращенко (1678), Іван Куцкевич (1679), Микита Мартисенко (1688, 1693, 1694), Федір Кравченко (1690), Михайло Лисогор (1702), Іван Яковенко (1710 - 1714), Василь Корнієнко (наказний, 1710), Данило Уманець (1715), Михайло Кирилович (1717, 1719), Іван Бузинський (1727), Роман Яковлевич (1728, 1732 - 33), Йосип Борисяк (1747), Павло Самур (1755).

Фактично після укладення «Березневих статей» розпочався процес поступового поширення в Україну влади, законів, розпоряджень і контрольних функцій російських органів державного управління, які стали дієвим важелем обмеження козацько-гетьманської автономії та руйнування традиційного політичного укладу.

Хоча Національна революція середини XVII століття внесла серйозні зміни у подальшу долю українських міст, московський уряд зберіг наявну в них самоврядну організацію. Впродовж другої половини XVII - XVIII століття магдебурзьке право неодноразово знаходило підтвердження у жалуваних грамотах російського уряду та гетьманських універсалах.

З середини 60-х років XVIII століття продовжувалося обмеження автономії України й наприкінці XVIII століття, після остаточної ліквідації політичної автономії Гетьманщини, адміністративний устрій українських міст зазнав істотних змін. Своєрідним рубіконом у ставленні царського уряду до української гетьманської державності стало рішення російського царя Петра І передати управління Україною з Колегії закордонних справ до Сенату (1722), що означало його остаточну відмову визнати Україну окремим державним організмом. Для управління Лівобережною Україною (Гетьманщиною) у Глухові було створено нову державну установу царської адміністрації - Малоросійську колегію. Перша Малоросійська колегія (1722-1727), поводилася в Україні як найвища адміністративна, судова (вища апеляційна інстанція) й фінансова установа. Утворення Колегії позбавляло гетьмана законодавчої функції. Перша Малоросійська колегія мала своїм обов’язком нагляд за поліційною діяльністю царських воєвод і комендантів, призначених в українські міста. Завершальними актами інкорпорації Гетьманщини стали припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України тільки на основі загальноросійських законів. У цьому плані важливим етапом була загальноросійська реформа місцевих _ органів управління, відома як губернська реформа (1775). її запровадження в Україні залежало від низки зовнішніх і внутрішньополітичних причин і знаменувало собою кінцевий етап уніфікації, ліквідації практично всіх відмінностей в організації органів місцевої адміністрації, поліції та суду. Сенатським указом від 16 вересня 1781 року були створені Чернігівське та Новгород- Сіверське намісництва. Чернігівське поділялося на 11 повітів: Березнянський, Борзнянський, Гадяцький, Глинський, Городнянський, Зіньківський, Лохвицький, Ніжинський, Прилуцький, Роменський та Чернігівський.

19 листопада 1763 року універсалом гетьмана Кирила Розумовського були запроваджені для розгляду цивільних справ повітові земські суди, які займалися судочинством лише в межах свого повіту. Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд, а через рік ще і друга Малоросійська колегія. Повітові земські суди були ліквідовані у 1782 році з передачею справ до повітових судів і нижчих розправ, але через 14 років (30 листопада 1796 року) знову були відновлені.

Повітові суди створені на підставі «Установлення про губернії» 1775 року. Складалися вони з судді та двох засідателів, яких обирали дворяни і затверджував губернатор, і були першою судовою інстанцією для розгляду цивільних та кримінальних справ дворян.

Земські суди запроваджено при утворенні губерній як нижчі земські суди. Складалися із земського справника та двох-трьох земських засідателів, котрих обирали терміном на 3 роки. При розгляді справ казенних селян з нижніх розправ направлялися свої засідателі.

Ще на території лівобережних полків у 1763 році для розгляду межових суперечок були створені підкоморні суди.

Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд або друга Малоросійська колегія. їх також скасовували, потім відновлювали та оновлювали. Тобто стабільності, якихось єдиних інструкцій, указів губернських судових правлінь, судових статутів, положень тощо не було. Судові справи, загнані в глухий кут через чиновницьку тяганину, здебільшого вирішувалися остаточно через імператорські маніфести та укази.

До речі, щодо судочинства та ставлення українців до суду і законів. У своїй праці «Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії» французький історик Жан-Бенуа Шерер (XVIII століття) занотовує цікаве спостереження: «Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як мешканці Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони нарешті до нього добираються, кожен подає свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання». Чи не правда, такий законопослух предків та виконання обов’яку службовцем правоохоронної системи гідні нашого наслідування?

На період судової реформи 1864 року повітовий суд розміщувався у новозбудованому приміщенні в центрі міста, згідно плану забудови Лохвиці 1804 року, за яким також передбачалося будівництво казначейства, поштової контори, крамниці та повітового поліційного управління (приміщення суду та поліції збереглися до сьогодні на розі вулиць Перемоги і Кирпоноса, що біля приміщення міської ради).

Ратуша займалася розкладкою та стягненням податків, рекрутською повинністю, будівельними справами, розглядала судові справи купців та міщан. Апеляційною інстанцією для міської ратуші в Лохвиці був магістрат Полтавської губернії, а після його ліквідації - палати карного та цивільного суду. Як судовий орган ратуша в нинішньому райцентрі діяла до її скасування реформою 1864 року. Пізніше виконавчі органи повітові збори втілювали в життя на підставі «Положення про губернські та повітові земські установи» від 1 січня 1864 року. Найвищою судовою інстанцією на той час був у позаштатному містечку Лохвиці повітовий суд, що після реформи 1861 року став найнижчою одиницею самоврядування. За працівниками повітових судів було закріплено платню за рангом. Щорічний оклад повітового судді складав на той час 600 карбованців сріблом. Законоположені 19 лютого 1861 року, вільні від сторонніх впливів, ці суди в повіті були під цілковитою опікою земства.

У ході судової реформи в повітах були також утворені мирові суди. їх обирали земські збори повітів, а в містах - гласні Дум строком на 3 роки. Мировим суддею могла бути особа, що мала у власності нерухомість вартістю не менше 3 тисяч рублів. Мирові суди були першою інстанцією при розгляді справ за майновими позовами від 500 до 1000 рублів, а також дрібних кримінальних справ. У своїй діяльності мирові судді керувалися Статутами 1864 року кримінального і цивільного судочинства, Статутом про покарання. Обрання мирових суддів (ст. 19-37 Установлення від 20 листопада 1864 року) було віднесено до компетенції повітових земських зборів. Голова повітових земських зборів - повітовий предводитель дворянства - оголошував прізвища дільничних та почесних мирових суддів.

У більшості випадків судді-висуванці не мали освіти. Так, серед відомих суддів того часу Олександр Федорович Русінов (почесний мировий суддя з 1885 року) мав курс навчання на фізико-математичному факультеті Харківського університету, Степан Степанович Висоцький (межовий суддя Лохвицького повіту 1844-1846 років) освіту в університеті не закінчив - мав чин колежського реєстратора, Семен Миколайович Кочубей (голова з’їзду мирових суддів, почесний мировий суддя 1874-1886 років) мав медичну освіту, працював повітовим лікарем, Семен Миколайович Суков (межовий суддя в 1857 році, почесний мировий суддя дільниці) мав військову освіту та звання ротмістра, Владислав Іванович Вишневський (повітовий суддя 1861-1862 років) мав приватну загальну освіту.

Проходили суди інколи без відповідача або позивача. У віднайденій в архіві пам’ятці у повістці до мирового суду писалося: «Справа може розглядатися і без позивача і відповідача. Свідки за кожне нез’явлення без законної

причини підлягають штрафу: по кримінальних справах - до 25 рублів, по цивільних - до 5 рублів. У разі повторного нез’явлення без поважної причини - силовий привід в суд». Свідкам за втрату робочого часу винагорода не надавалася. У всіх справах, навіть дуже серйозних, судді старалися сторони примирити: «Смирятся, поцелуются и делу конец». Тому багато скарг надходило після таких судів до мирових посередників. Так, за даними «Полтавской архивной комисии» (вып.1, 1905 г.): «В Лохвицком нижнем земском суде остается более 600 нерешенных дел...». Саме за такими невирішеними справами слідкував наглядач волосних та повітових судів - мировий посередник округу. У 1889 році система мирових суддів була ліквідована і відновлена в 1912 році.

За Маніфестом 19 лютого 1861 року та судовою реформою, найнижчою ланкою судоустрою були волосні суди. Збори обирали волосний суд з 4-12 суддів щорічно. Засідання вели троє суддів та волосний писар. Розглядали майнові позови до 100 рублів, некарні правопорушення, за які накладали покарання у вигляді 20 різок, 7 діб арешту, 6 діб громадських робіт, штрафу в розмірі 3 рублі. Скарги подавали батьки неповнолітніх, самі потерпілі, старости та старшини, свідки. Посадові особи не мали права бути на засіданнях. Судочинство велося усно, але приписи, вироки записували до спеціальної «Книги судових засідань».

На початку XX століття в Лохвицькому повіті була створена землеупорядна комісія, яка вирішувала справи без звернення до суду. Це було набагато швидше і дешевше для селян, до того ж вони брали участь у прийнятті рішень.

Відомими постатями судової системи Лохвиччини того часу були: Григорій Миколайович Навроцький (з 1880-х років - почесний мировий суддя по Роменській мировій судійській окрузі, до якої входили Роменський, Лохвицький, Гадяцький та Зіньківський повіти), Федір Андрійович Лизогуб (в 1895 році обраний почесним мировим суддею Лохвицького повіту, був очільником першого складу Гетьманського уряду - Ради міністрів і водночас міністром внутрішніх справ), Василь Іпполитович Янушевич (був мировим, а згодом народним суддею Свиридівської волості), Василь Іванович Мойсеєнко (голова міського суду в 1902-1912 роках), Г. П. Карташевський ( повітовий окружний суддя початку XX століття). Також посаду почесного мирового судді обіймали генерал-майор Андрій Євграфович Ільяшевич (Лохвиця), кандидат права Василь Федорович Русінов (Пізники), Яків Васильович Гамалія (Лохвиця), граф Павло Костянтинович Ламздорф (Піски), граф Сергій Костянтинович Ламздорф-Галаган (Піски). З 1908 року на посаді повітового члена Лубенського окружного суду по Лохвицькому повіту перебував статський радник Григорій Петрович Карташевський. Судовим слідчим

Лютнева революція 1917 року ліквідувала посади та установи урядового апарату.

У 1917 році Тимчасовий уряд циркуляром від 20 березня призупиняє діяльність земських начальників. Оскільки перебудова місцевого управління та самоврядування вимагає часу, а правові послуги населенню мають надаватися безупинно, уряд уповноважує губернських комісарів надалі, до перетворення місцевого суду, не переривати виробництво судових справ і, відсторонивши земських начальників від виконання їх обов’язків, покласти виробництво судових справ на тимчасових суддів, призначення яких узгодити з повітовими комісарами. Комісаром цього уряду на Лохвиччині з травня 1917 року був В. О. Слюз, з роду Сенчанських сотників, учасник революційних подій 1905 року. На місцях судові органи було перетворено на волосні та повітові земські суди, остаточно ліквідовані у 1919 році.

Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 року про землю та ліси, Інструкція земельним комітетам губерній щодо застосування Закону Української Республіки хоча і дійшли для виконання до Лохвиці, але так і не були втілені в життя. До повіту надійшли і телеграми Ради міністрів Української Держави про зміни в статуті судочинства. Але на місцях особи, що повинні були втілювати їх у життя, виконували повсюдно міліцейські функції. Судочинство велося під керівництвом голови окружного суду В. Г. Жукова (спогади В. А. Червоненка 1957 року). Державні варти української

влади, створені у липні 1918 року, займалися здебільшого підтримкою громадського порядку.

Народний суд Лохвицького повіту засновано на підставі рішення Ради Народних Комісарів України в лютому 1919 року (вже після створення органів правопорядку). До цього періоду судочинством займались так звані реввоєнтрибунали, які перебували в складі військових частин Червоної Армії. У той час молода Радянська держава виконувала дві надзвичайно важливі функції - придушувала «свергнутые классы» на місцях та оборонялася від навколишніх нападників. Для розуміння особливостей тогочасного правосуддя наводемо витяг з віднайденого архівного документа (мову оригіналу збережено): «5-го января 1919 года состоялось заседание Реввоентрибунала дивизии, в составе председателя т. Новикова, члена т. Доброджинского и нач. политотдела дивизии тов. Писарева. Было рассмотрено дело по обвинени жителей г. Лохвица: Верещаченко, Стасюкевича, Холохура, Арсонешко, Гончаренко, Прочухана, Горбатенко, Устиновича и Завалко. Обвиняются все в службе в государственной страже у Деникина. Прочухан, служа в государственной страже, во время пребывания деникинской власти, приносил немало вреда рабочим и крестьянам. Он при Советской власти был секретарем, знал всех советских работников, почему был принят на службу к Деникину, заведывать секретным отделом и был в руках буржуазии главной машиной по угнетению рабочих и крестьян. Гончаренко Иван распостранял деникинские прокламации. Реввоентрибунал нашел факт обвинения доказанным, вследствие чего, постановил к вышеупомянутым, как врагам народа, применить высшую меру наказания - растрел. Что же касается Верещаченко и Холохура, Реввоентрибунал постановил по суду считать их оправданными, ввиду того, что они, служа у Деникина, подчас приносили пользу и Советской власти, укрывая видных советских работников. Завалко приговорить к тюремному заключению до окончания гражданской войны. Устиновича и Стасюкевича Реввоентрибунал приговорил к трем годам тюремного заключения, но, принимая во внимание их искреннее раскаяние и желание сражаться за интересы трудящихся, Реввоентрибунал нашел возможным заменить тюремное заключение отправкой их на фронт, где они примером личной храбрости загладят вину свою перед революцией. Приговор окончателен и должен быть приведен в исполнение в течении 48-ми часов».

Відмітимо, що згідно постанови Лохвицького революційно- військового комітету від 3 лютого 1919 року сформовано всі гілки влади, у тому числі призначено і комісара тюрми та затверджено її штат, а про судову систему мова не йдеться. Тобто куди саджати та хто буде охороняти рішення прийнято, а хто буде судити - ні. Тож, основна діяльність системи радянських судів була зосереджена на виконання вищеназваних функцій. У той же час вони займалися господарсько-організаційною та культурною роботою, вихованням в дусі соціалізму.

Все ж таки судова система в повіті запрацювала. Повітовий судовий округ було розділено на 9 судових дільниць. Так, наприклад, за архівними документами, перша судова дільниця розміщувалась в Лохвиці по вулиці Лубенській в будинку Савченка. Народним суддею цієї дільниці був В. Нікотін (з сім’ї землевласників с. Жабки), а сьома судова дільниця знаходилась в містеку Чорнухи в будинку Олександрова. Принагідно відмітимо, що за новим законодавством того періоду в судах розглядались справи не тільки про розлучення, а й про вступ до шлюбу з подальшою реєстрацією в відділі юстиції та оголошенням судових рішень про шлюб в місцевих газетах. У 1919 році начальником відділу юстиції був Завірюха (ім’я не збереглося).

Постанови ВУЦВК про адміністративно-територіальний поділ губерній приймалися 7-го березня 1923 року по кожній губернії окремо. Ліквідувався поділ губерній на повіти та волості і вводився натомість поділ України на округи та райони. Роменську округу утворено з Роменського і частини Прилуцького, Гадяцького, Лохвицького повітів Полтавської губернії та частини Лебединського повіту Харківської губернії в складі 14 районів.

Четверта позачергова сесія ВУЦВК ХІІ скликання 9 лютого 1932 року прийняла постанову «Про організацію обласних виконавчих комітетів на території УСРР» та ухвалила перехід знову на триступеневу адміністративно-територіальну систему: район - область - центр. Було створено 6 областей. З 1937 року проводиться розукрупнення областей на

території УРСР. Із 6 областей, утворених у 1932 році (Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська, Чернігівська), виділяються нові, зокрема Полтавська область.

22 вересня 1937 року, згідно з постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР, утворена Полтавська область, до складу якої увійшов і Лохвицький район. У цей час посаду народного судді Лохвиці обіймав П. Мись. Саме у складі нині створеної області жителям Лохвиччини довелося пережити репресії 1937 року. Не оминули вони і працівників Лохвицького суду. Так, Валентин Євгенійович Чічібабін, котрий у 1938 році працював секретарем Лохвицького районного суду, 2 жовтня 1938 року був засуджений військовим трибуналом Харківського військового суду до 10 років позбавлення волі «за участь в антирадянській диверсійно-повстанській діяльності». До цих пір не відомі долі і місця поховання тих «ворогів народу», яких судили в Лохвиці «трійки». За даними Прокуратури України, на території району у той період було репресовано біля 60 громадян.

Восени 1943 року, після звільнення території від гітлерівських окупантів, у Лохвиці відновлює свою роботу суд. Але того року було розглянуто лише 3 справи, в наступному році - 96, у переможному 1945 році в Лохвицькому народному суді було прийнято 663 рішення. За 1947 рік в ньому розглянуто 1429 судових справ. Для порівняння: в 2012 році в Лохвицькому суді розглянуто 2358 судових справ кримінального, цивільного та адміністративного права.

4 вересня 1945 року було ліквідовано Державний Комітет оборони. Судова система у кінці 40-х та в 50-х роках неодноразово реформувалася. В 50-х роках були ліквідовані воєнні трибунали та особлива нарада військ МВС, транспортні суди, обласні відділи юстиції. Остаточно завершено судову реформу Законом «Про судоустрій УРСР» (1960). Згідно з ним судами першої інстанції визначаються районні та міські, судами другої інстанції - обласні, третьої - Верховний Суд УРСР. Верховний Суд складався з трьох судових колегій: цивільної, кримінальної та воєнної, його робочим органом був Пленум Верховного Суду. При Раді Міністрів діяв Державний арбітраж, що розглядав господарські спори, а при обласних та районних виконкомах - арбітражні суди. У 1961 році було створено товариські суди, які розглядали дрібні адміністративні та побутові правопорушення. У цей непростий час післявоєнної відбудови нашого краю Лохвицький районний (народний) суд очолювали: Олександр Васильович Плахтієнко (народний суддя першої дільниці, заслужений юрист УРСР, фронтовик, кавалер орденів Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступеня), Гаврило Іванович Давиденко (народний суддя другої дільниці), Володимир Іванович Скубрій (народний суддя). З 1969 по 1989 рік головою суду був Григорій Павлович Рябушко, випускник Харківського юридичного інституту. З 1989 року по 2016 рік судову систему Лохвиччини очолював Григорій Борисович Савинський, 2016 рік Крекотень Світлана Анатоліївна.

Суддями Лохвицького районного суду працювали: Батрак Володимир Васильович ( 1976-1983 роки), Ніколенко Валерій Олександрович (1990-2002 роки ), Крекотень Світлана Анатоліївна ( 1993 – 2016 роки), Хоменко Олександр Анатолійович ( 2003 – 2016 роки), Сегет Ярослав Сергійович (2004- 2016 роки).

З  2002 року порядок утворення судів, їх види та об’єм повноважень визначено Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2009 року. Відповідно до цього Закону, суди загальної юрисдикції утворюються та ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду. До системи судів загальної юрисдикції віднесено місцеві загальні суди. Місцевими загальними судами визначені районні, районні у містах, міські та міськрайонні, а також районні суди гарнізонів.

Державну судову адміністрацію України створено Указом Президента України від 29 серпня 2002 року №780/2002, а до цього часу організаційне та матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції здійснювало Міністерство юстиції України (відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30 грудня 1997 року №1396/97).

Указом Президента України № 641/2001 від 20 серпня 2001 року «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» було затверджено в тому числі і Лохвицький районний суд Полтавської області з кількістю 4 суддів. Даним Указом визнано таким, що втратив чинність, Указ Президента України №76/1996 від 22 січня 1996 року «Про затвердження мережі та кількісного складу суддів районних (міських) судів України».

Як суд першої інстанції Лохвицький районний суд розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності, тобто цивільні, адміністративні та кримінальні

справи, а також справи про адміністративні правопорушення. З кожним із суддів у складі працює  помічник судді, секретар судового засідання. Роботою апарату суду керує керівник апарату суду, який у свою чергу підпорядковується голові суду і координує свою діяльність з територіальним управлінням державної судової адміністрації України  у Полтавській області. З самого започаткування даної посади її очолив Совдус Володимир Миколайович, а з 2010 року Петренко Владислав Григорович.

        Структура Лохвицького районного суду: голова суду, судді, керівник апарату суду, заступник керівника апарату суду, старший секретар суду та три секретарі канцелярії суду, консультант з кадрової роботи,  чотири помічники суддів, п’ять секретарів судових засідань, судовий розпорядник, головний спеціаліст з інформаційних технологій.

         У квітні 2016 року голова Лохвицького районного суду Савинський Григорій Борисович відійшов у вічність. Постановою Верховної Ради України № 1600-8 від 22.09.2016 року суддів Крекотень Світлану Анатоліївну, Сегет Ярослава Сергійовича та Хоменко Олександра Анатолійовича звільнено у відставку.

          З жовтня 2016 року по серпень 2017 року суд працював без суддів і тому правосуддя не здійснювалося. Указом Президента України № 212/17 від 07.08.2017 року до суду направлено у відрядження шляхом переведення суддів з інших судів: Грузман Тетяну Володимирівну, Алтухову Олесю Сергіївну, Ларіну Ольгу Віталіївну, Бондарь Вікторію Анатоліївну.