Здійснення права фізичної особи на інформацію про стан здоров'я у цивільному та сімейному законодавстві України

Здійснення права фізичної особи на інформацію про стан здоров'я у цивільному та сімейному 

законодавстві України

    Однією з важливих проблем, пов'язаних з правом особи на здоров'я, є здійснення права людини (фізичної особи) на інформацію про стан здоров'я.

    Проблемам права людини (фізичної особи) на інформацію про стан здоров'я присвячені праці таких вчених, як: Л. Красавчикова, М. Малеїна, В. Тихомиров, Н. Болотіна, В. Соловйов, І. Сенюта, Т. Гурська, В. Акопов.

    Нормативно-правове регулювання права людини (фізичної особи) на інформацію про стан здоров'я включає в себе положення Основ законодавства України про охорону здоров'я, а також нових Сімейного та Цивільного кодексів України.

    Аналіз наукових досліджень та чинного національного законодавства дозволяє стверджувати, що поза увагою дослідників залишаються наступні питання.

    По-перше, це проблема подвійності особистого немайнового права, яка полягає у тому, що суб'єкт конкретних правовідносин наділений суб'єктивним особистим немайновим правом на інформацію як про стан свого власного здоров'я, так і про стан здоров'я іншої особи.

    По-друге, це проблема права окремих категорій осіб на інформацію про стан здоров'я особи, яка є померлою (право на інформацію про стан здоров'я особи на момент смерті, а також право на інформацію про причини смерті та умови її настання).

    Сьогодні у цивільному та сімейному праві відсутні правові норми, що визначають зміст права особи на інформацію про стан здоров'я, а також відсутні правила, що регулюють порядок здійснення цього особистого немайнового права.

    Головною є проблема зіткнення правових інтересів окремих суб'єктів (наприклад, батьків та їх дітей; особи, яка є близьким родичем померлого, та представників правоохоронних органів, які здійснюють розслідування причин смерті цієї особи).

    Ці питання потребують свого нагального та ефективного вирішення, що повинно спрямовуватись на побудову чітких, деталізованих положень нормативно-правового характеру.

    Право людини (фізичної особи) на інформацію про стан свого здоров'я закріплене та визначене у таких міжнародних документах, як: Лісабонська декларація Всесвітньої медичної асоціації про права пацієнтів, яка була прийнята на 34 сесії Всесвітньої медичної асамблеї (Лісабон, Португалія, вересень/жовтень 1981 року) з внесенням поправок на 47 сесії Генеральної асамблеї (Балі, Індонезія, вересень 1995 року); Декларація про розвиток прав пацієнтів в Європі (Європейська нарада з прав пацієнтів, Амстердам, 28-30 березня 1994 року, ВОЗ Європейське регіональне бюро) тощо.

    У чинному Цивільному кодексі України (далі: ЦК України) міститься тільки одна стаття, що передбачає право фізичної особи на інформацію про стан здоров'я (ст.285 ЦК України).

    Так, відповідно до ч. 1 ст.285 ЦК України, повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного (ч.2 ст.285 ЦК України). Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених ч.2 ст.285 ЦК України (батьків (усиновлювачів) опікунів, піклувальників), зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами (ч.3 ст.285 ЦК України).

    У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду (ч.4 ст.285 ЦК України).

    Водночас, чинним Сімейним кодексом України (далі: СК України) додатково передбачено право осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, на інформацію про стан здоров'я один одного.

    Необхідність взаємної обізнаності щодо стану здоров'я таких осіб закріплено ст.30 СК України (тобто у даному випадку ми ведемо мову не тільки про право, але й про обов'язок взаємного інформування, порушення якого вказаними особами тягне за собою правові наслідки, передбачені чинним законодавством).

    Так, згідно із ч.1 ст.30 СК України, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я. Держава, у свою чергу, забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Результати такого медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (ч.4 ст.30 СК України). Водночас, приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

    Основи законодавства України про охорону здоров'я від 9 листопада 1992 року N2801-XII (далі: Основи) серед прав громадян України на охорону здоров'я зазначають й право на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь (ст.6).

    Відповідно до ст.39 Основ, лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування. В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

    Ми також на основі проведеного аналізу маємо підстави стверджувати, що правова норма, передбачена ч.1 ст.285 ЦК України, потребує, на нашу думку, приведення її у відповідність із правовою нормою, передбаченою ч.2 ст.284 ЦК України.

    Суть колізії полягає у тому, що ч. 2 ст.284 ЦК України, фізичній особі, яка досягла чотирнадцятирічного віку та звернулася за наданням їй медичної допомоги, надається право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Водночас, право на достовірну та повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, ч.1 ст.285 ЦК України надається тільки повнолітній особі. Право батьків (усиновлювачів), опікунів та піклувальників на отримання інформації про стан здоров'я дитини або підопічного закріплюється додатково ч.2 ст.285 ЦК України.

    Виникає, таким чином, ситуація, за якої, на нашу думку, законодавець вважає неповнолітню фізичну особу недостатньо зрілою та готовою психічно, розумово й емоційно до об'єктивного сприйняття інформації про стан свого здоров'я, однак достатньо зрілою та готовою за тими ж критеріями чотирнадцятирічну фізичну особу до здійснення права на вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій.

    На підставі викладеного пропонуємо, шляхом внесення змін до ч.1 ст.285 ЦК України, надати неповнолітнім чотирнадцятирічним фізичним особам право на отримання достовірної та повної інформації про стан свого здоров'я, в тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я. Так як, на наш погляд, без права на інформацію про стан свого здоров'я фізична особа (незалежно від віку) об'єктивно не може здійснювати належним чином свого права на вибір методів лікування, відмову від медичного втручання тощо.

    Або ж, залишивши без змін ч.ч.1,2 ст.285 ЦК України, треба внести зміни до ч.ч.2,3 ст.284 ЦК України й викласти їх наступним чином:

    "2. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

    3. Надання медичної допомоги повнолітній дієздатній фізичній особі провадиться за її згодою."

    Зауважимо, що останній варіант вирішення зазначеної колізії нам імпонує більше. Так як, на нашу думку, ані чотирнадцятирічна, ані шістнадцятирічна фізична особа не може мати такого рівня знань, кваліфікації, життєвого досвіду, психічної та психологічної зрілості тощо, що є достатнім для об'єктивно обґрунтованого вибору лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій.

    Залишення ч.ч.2,3 ст.284 ЦК України у чинній на сьогодні редакції створює, на нашу думку, можливості для маніпулювання волею неповнолітніх з боку медичного персоналу з метою нав'язування більш дорогих та довготривалих методів лікування, невиправданих та необґрунтованих медичних втручань (в т.ч. оперативних) поза волею батьків (усиновителів), опікунів та піклувальників. Роль останніх при виборі лікаря та методів лікування на основі їх рекомендацій неповнолітніми, яким виповнилось чотирнадцять років, ст.284 ЦК України взагалі не визначена.

    Особливу зацікавленість викликає питання здійснення права на інформацію про стан здоров'я між суб'єктами сімейних правовідносин (наприклад, при укладанні шлюбу, при штучному заплідненні, при імплантації ембріона (зародка), при вирішенні питання про можливість народження чи ненародження дитини).

    Так, у чинному СК України передбачено право на взаємну обізнаність із станом здоров'я один одного тільки тих осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу до органу реєстрації актів громадянського стану (ст.30). Слід зазначити, що чинне законодавство не передбачає можливості відмови у реєстрації шлюбу за медичними показниками. Водночас, як зазначає, М.Антокольська, непоінформованість однієї із зазначених осіб про наявність у другої особи тяжких захворювань, наприклад таких, як: ВІЛ - інфекція, туберкульоз тощо, може призвести до непоправних наслідків[1].Тому, згідно з ч.4 ст.30 СК України, незважаючи на те, що результати медичного обстеження є таємницею, вони мають повідомлятися особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (на нашу думку, незалежно від наявності чи відсутності згоди тієї із осіб, що страждає на ту чи іншу хворобу).

    Однак, постає запитання: чи є обов'язковою взаємна обізнаність із станом здоров'я один одного тих осіб, які уже перебувають у зареєстрованому шлюбі (т.б. є подружжям)? Вважаємо, що так.

    На нашу думку, подружжя, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі, повинно мати право (а відповідно й обов'язок) на взаємну обізнаність із станом здоров'я один одного. Так, наприклад, чоловік повинен мати право на інформацію про стан здоров'я його дружини, а дружина - на інформацію про стан здоров'я її чоловіка. До змісту цього права повинно входити також право на ознайомлення із результатами медичних обстежень, лабораторних досліджень, а також із допоміжною медичною документацією (рентгенівськими знімками, роздруківками електрокардіограм, роздруківками (звітами) ультразвукових досліджень, томограм і т.ін.), а також право на ознайомлення із попередньою медичною документацією (в т.ч. попереднім діагнозом). Так, наприклад, на нашу думку, має бути законодавчо закріплено обов'язок дружини інформувати чоловіка про настання у неї вагітності, існуючу загрозу її переривання тощо, а також право чоловіка на інформацію про стан здоров'я його дружини при виношуванні та народжуванні дитини, при штучному заплідненні, при імплантації ембріона (зародка) і т.п.

    У зв'язку із цим, видається доцільним докладний аналіз ч.5 ст.30 СК України, відповідно до якої факт приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Зазначене нормативно-правове положення чинне на даний момент тільки щодо тих осіб, які, подавши заяву про реєстрацію шлюбу до органу реєстрації актів громадянського стану й знаючи про наявність у них таких захворювань, приховали вказаний факт від тієї особи, з якою вступали до шлюбу. На нашу думку, в силу того, що тяжкі (важковиліковні або невиліковні) хвороби, а також хвороби, небезпечні для другого з подружжя, їхніх нащадків, можуть виникнути у одного із подружжя і під час їх нього перебування у зареєстрованому шлюбі, факт їхнього приховання одним із подружжя від іншого повинен бути законодавчо визнаний можливою підставою до розірвання шлюбу.

    Ми вважаємо також, що чоловік повинен мати законодавчо закріплене право нарівні з дружиною отримувати інформацію про стан її здоров'я та на засадах інформативної згоди вирішувати питання щодо можливого народження чи ненародження майбутньої дитини (наприклад, при перериванні вагітності (проведення аборту, виклик передчасних пологів тощо) за згодою подружжя або у випадку виявлення відхилень (в т.ч. аномалій) у внутрішньоутробному розвитку зародку (плоду), т.б. за медичними показаннями в результаті проведених медичних обстежень; при штучному заплідненні; при імплантації ембріона (зародка)). У цьому випадку ми можемо, певним чином, посилатись на положення ч.2 ст.94 СК України, яка закріплює принцип вирішення подружжям усіх найважливіших питань життя сім'ї на засадах рівності (а відповідно й взаємоінформованості).

    Потребують, на нашу думку, закріплення у чинному законодавстві України також права третіх осіб на інформацію про стан здоров'я іншої особи (наприклад, подружжя при штучному заплідненні та імплантації ембріона, при сурогатному материнстві, а також у інших випадках).

    Так, наприклад, при сурогатному материнстві біологічні батьки повинні мати законодавчо закріплене право на ознайомлення зі станом здоров'я сурогатної матері (до запліднення) та отримання інформації про стан її здоров'я, протікання вагітності, внутрішньоутробний розвиток зародку (після запліднення).

    Така необхідність пов'язана із тим, що сурогатною матір'ю не повинна бути жінка, що є носієм генітальних інфекцій; має венеричні захворювання чи є носієм ВІЛ - інфекції; відноситься до осіб, спадковість яких важко перевірити; має медичні протипоказання до вагітності тощо.

    Окрім того, біологічна спорідненість, як стверджує Малеїна М.М., визначається генетичним матеріалом, а не виношуванням зародку у тілі жінки. Між жінкою, що виношує дитину, та зародком встановлюється свого роду біологічний зв'язок. Однак біологічний зв'язок - не біологічне родство. Біологічний зв'язок припиняється із моменту народження, а біологічне родство зберігається і передається із покоління в покоління[2].

    Ці обставини й обумовлюють необхідність надання вказаного обсягу прав біологічним батькам.

    Слід зазначити, що чинним ЦК України та Основами передбачено загальні правила та вимоги до інформування фізичних осіб про стан їхнього здоров'я. Водночас, у нормативно-правових актах, предметом регулювання яких є окремі (специфічні) відносини у сфері охорони здоров'я, слід встановлювати спеціальні правила та вимоги до інформування фізичних осіб про стан їхнього здоров'я.

    Так, наприклад, специфічним (за об'ємом, предметом, суб'єктами інформування та ін.) є процес інформування людей (фізичних осіб), що беруть участь у медико-біологічних експериментах. Серед необхідних умов проведення таких експериментів є й попереднє повне інформування про майбутній експеримент його учасника. Так людині (фізичній особі), що є учасником (об'єктом) експерименту, повинна бути надана вичерпна інформація про його цілі, методи, тривалість, очікуваний результат, побічні ефекти та інші можливі ризики. Учасник повинен підлягати інформуванню, як стверджує Малеїна М.М., як перед початком експерименту, так і в період його проведення, якщо попередня інформація зазнала коректив. Учасник експерименту повинен бути також належним чином поінформованим про те, що він вправі відмовитися від участі у експерименті у будь-який момент як до початку експерименту, так і вимагати припинення його на будь-якій стадії[3].

    Специфіка інформування осіб, які змінюють (коректують) свою статеву належність, полягає серед іншого, у тому, що в результаті проведення такого медичного втручання вказана особа невідворотно втрачає можливість мати власних дітей, а отже, автоматично втрачає можливість, як стверджує Пунда О.О., здійснювати право на материнство або право батьківство (у біолого-генетичному змісті цих прав)[4].

    Чинним ЦК України (ч.4 ст.285) закріплено право, у разі смерті фізичної особи, членів її сім'ї або інших фізичних осіб, уповноважених нею, бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитися із висновками щодо причин смерті, а також права на оскарження цих висновків до суду.

    Однак, на нашу думку, право на інформацію про стан здоров'я особи, яка на момент запиту такої інформації є померлою, повинно передбачати не тільки право на інформацію про причини її смерті (як це випливає із змісту ч.4. ст.285 ЦК України), але й право на інформацію про стан здоров'я вказаної особи на момент її смерті, умови настання її смерті тощо. Тобто вказане право повинно підлягати більш розширеному тлумаченню.

    Право третіх осіб на отримання інформації про стан здоров'я на момент смерті, причини та умови настання смерті такої фізичної особи, співвідноситься з правом самої фізичної особи на поховання її тіла та волевиявлення про належне ставлення до її тіла після смерті, закріплене ст.6 Закону України "Про поховання та похоронну справу" N 1102-IV від 10 липня 2003 року, до складу якого входить право на надання чи ненадання згоди на проведення патологоанатомічного розтину, на вилучення органів та /або тканин її тіла тощо. Водночас, перераховані права вказаних осіб співвідносяться із правом правоохоронних органів за постановою слідчого проводити ексгумацію трупа (ч.2 ст.192 КПК України) з метою проведення його експертизи (повторної або додаткової), проведення огляду (в т.ч. повторного) похованого трупа, пред'явлення трупа до впізнання, тобто здійснення пошуку інформації, що може в подальшому слугувати доказом по кримінальній справі при розслідуванні причин смерті померлої фізичної особи.

    Проблема, таким чином, полягає у забезпеченні механізму реалізації вказаних прав.

    Отже, підсумовуючи викладене, видається за необхідне зауважити наступне.

    1. Вважаємо, що неспроможність неповнолітніх, яким виповнилось чотирнадцять років, до самостійного вибору методів лікування, свідомої відмови від медичного втручання повинна бути обґрунтована двома факторами:

        - майновим (з точки зору нездатності неповнолітніх брати на себе зобов'язання по оплаті вартості медичних послуг, медикаментозного лікування тощо),

        - особистим немайновим (з точки зору спроможності самостійно здійснювати та захищати особисті немайнові права при медичному втручанні).

    2. Під час участі особи у медичному експерименті має діяти принцип повного інформування без жодних обмежень.

    3. Сурогатна матір повинна повідомляти про стан здоров'я власний та стан здоров'я (в т.ч. особливості розвитку) ембріону (плоду) його генетично-біологічним батькам, які в свою чергу повинні бути наділені правом на отримання інформації про стан здоров'я сурогатної матері та про особливості протікання її вагітності, розвиток виношуваного нею ембріону (плоду) у медичній установі, на обліку у якій така жінка (сурогатна матір) перебуває.

Обидва зазначених положення потребують, на нашу думку, свого законодавчого закріплення.

    4. На особу, що змінила свою статеву належність, повинно бути покладено обов'язок інформування про даний факт (у виключному порядку) тієї особи, з якою вона подає заяву про реєстрацію шлюбу до органів реєстрації актів громадянського стану. Дане положення можна розцінювати як свого роду доповнення до змісту ст.30 СК України.

    5. Видається доцільним доповнити СК України (Главу 6 "Особисті немайнові права та обов'язки подружжя") статтею наступного змісту:

"Стаття...

Особи, які перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі, повинні повідомляти одна одну про стан свого здоров'я.

Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним."

Використані матеріали:

    1. Антокольская М.В. Семейное право.- М., 1999.- С.116.

Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред.: Ю.С.Червоного.- К.: Істина, 2003.- С.59-60.

    2. Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан (понятие, осуществление и защита): Дис…док. юр. наук: 12.00.03.- Москва, 1997.- С.136-145.

    3. Там само.

    4. Пунда О.О. Правове регулювання зміни статевої належності у законодавстві України // Держава і право. - Київ. - 2004.- Випуск 23.- С.252-256.

    5.  Журнал "Економіка, фінанси, право" N7 2004 р. с. 19-23.

Заступник керівника апарату

Лохвицького районного суду                     В.Петренко