Правове регулювання штучного переривання вагітності в Україні: цивільний та кримінально-правовий аспекти

 Правове регулювання штучного переривання вагітності в Україні: цивільний та кримінально-правовий аспекти

    До системи особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відносимо право жінки на проведення операції штучного переривання вагітності (аборту). Проблема правового регулювання штучного переривання вагітності у історично-правовому плані відзначається неоднозначністю підходів. Так в СРСР це питання регулювалось у різний час по-різному. 27 червня 1936 року була прийнята Постанова ВЦВК та РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги вагітним, державної допомоги багатодітним сім'ям, про розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садів, посилення покарання за невиплату аліментів, а також деяких змін у законодавстві щодо розлучень". Аборти дозволялися лише у виняткових випадках, коли продовження вагітності загрожувало життю вагітної жінки або могло завдати шкоди її здоров'ю, а також у випадках захворювання батьків тяжкими спадковими хворобами.
    23 листопада 1955 року був затверджений Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відміну заборони абортів". Цей указ мав на меті запобігти шкоді, завданій абортом, здійсненим за межами медичних закладів. Провадження абортів за діючими тоді правилами заборонялось лише у випадках, коли вагітність перевищувала 12 тижнів. 31 грудня 1987 року Міністерство охорони здоров'я СРСР затвердило "Інструкцію про порядок провадження операції штучного переривання вагітності за немедичними показаннями".
    Сучасне загострення проблеми меж правового регулювання абортів зумовлене збільшенням кількості операцій штучного переривання вагітності. За даними Держкомстату України, усього в Україні лише у 2000 р. було проведено 434223 операції штучного переривання вагітності. Найбільша частка припадає на вікову групу жінок від 18 до 34 років включно - 346214. При цьому співвідношення кількості абортів до кількості дітей, народжених живими (на 100 дітей) становило 112,7%, тобто операцій штучного переривання вагітності на 12,7% було більше, ніж народжень дітей. Така ситуація впливає на демографічні показники у державі. За даними Держкомстату України, ситуація щодо народжуваності, смертності і природного приросту (скорочення) населення в Україні за 1990-2000 рр. виглядає так: природний приріст у 1990 р. - 27,6 тис. осіб; 1995 - -299,7 тис. осіб; у 1996 - -300,7 тис. осіб; у 1999 - -350,0 тис. осіб; у 2000 - -373,0 тис. осіб.[1] Ситуація, що склалась у демографічній сфері, офіційно визнана як демографічна криза.[2] Міністерство охорони здоров'я України у відповідь на подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 січня 2001 р. надало аналітичну інформацію, де зазначається, що в Україні продовжує залишатись незадовільною медико-демографічна ситуація, яка проявляється у низькій народжуваності і порівняно великій смертності, фактичній депопуляції, скороченні середньої тривалості життя.[3]
    Проблемам правового регулювання права на проведення операції штучного поривання вагітності приділяють активну увагу вітчизняні та іноземні вчені-правознавці: Н.Б.Болотіна, З.В.Ромовська, О.В.Тіхомиров, М.М.Малеїна, І.І.Горелик, Т.Гурська.
    Отже, необхідно погодитись з позицією вчених-правників, що вказують на неприпустимість ігнорування "демографічною безпекою" як самостійним видом безпеки та чинника, що впливає на забезпечення національної безпеки. При конкуренції інтересів жінки та ненародженої дитини на боці останньої можна побачити інтереси "виживання" та безпеки суспільства в цілому. У цьому випадку, крім суто емоційної, виникає і практична проблема. Вона пов'язана з необхідністю визначення кола суб'єктів, наділених "правом голосу" у процесі ухвалення рішення щодо проведення операції штучного переривання вагітності. Відповідь на подібні питання повинні міститись у вітчизняному законодавстві. На жаль, сьогодні ситуація з приводу регулювання цих специфічних відносин не знаходить свого достатнього відображення у системі правових норм.
     Так, операція по штучному перериванню вагітності може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів. Пункт другий ч.6 ст.281 ЦК України має відсильний характер, зазначаючи, що штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 28 тижнів у випадках, встановлених законодавством. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством. У ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я (добровільне штучне переривання вагітності) вказано право жінки за її бажанням провести операцію штучного переривання вагітності у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше як 12 тижнів. У частині 2 цієї статті міститься також відсильна норма, за якою аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними та медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Отже, безпосередньо перелік уже згаданих медичних та соціальних показань, за наявності яких може бути проведено операцію штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів, визначено Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів" від 12 листопада 1993 р. №926. Особливістю цієї постанови є те, що у підзаконному нормативно-правовому акті містяться правові норми, які відкривають шлях розширення переліку обставин, за якими дозволено проводити аборт.
    Так, штучне переривання вагітності (як це зазначено у пункті 5 Постанови), може проводитись і за наявності у вагітної жінки інших захворювань, не зазначених у затвердженому постановою переліку, але за яких продовження вагітності та пологи становлять загрозу для здоров'я або життя вагітної, а також інших, не обумовлених переліком, соціальних показань, визнаних поважними для вагітної, на підставі дозволу постійно діючої комісії.
    Штучне переривання вагітності відбувається лише у випадках надання згоди інформованого дієздатного пацієнта на таке медичне втручання (хоча підпункт 2 пункту 3 Постанови вказує на можливість у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворої жінки є наявною, проведення операції без згоди хворої або її законних представників). Хоча, на жаль подібне положення на рівні законодавчих актів відсутнє.
    Зазначене положення не відповідає повною мірою змісту ч.6 ст.281 ЦК України, що визначає можливість визначення позиції щодо питання переривання вагітності лише за бажанням вагітної жінки. Крім того, є досить складним вирішення питання цивільно-правової відповідальності у випадках втрати репродуктивної функції в результаті проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законних представників. Так, у ч.3 ст.49 ЦК України зазначено, що підставою для відшкодування завданої позбавленням жінки можливості народити дитину моральної шкоди є позбавлення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї. Отже, такої обставини, як проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законного представника у цій статті не передбачено. А тому доцільно доповнити диспозицію ч.3 ст.49 СК України після слів "...або в результаті протиправної поведінки щодо неї..." словами: "...а також у разі проведення у невідкладних випадках операції штучного переривання вагітності без отримання інформованої згоди жінки або її законних представників...".
    Отже, необхідність відшкодування завданої медичними працівниками шкоди повинна презюмуватись і не залежати від вини медичних працівників. У Основах законодавства України про охорону здоров'я стаття 50 також вказує на обов'язкову добровільність проведення такої операції, і в ній також не зазначено право медичних працівників провести аборт без згоди жінки або її законного представника. А тому єдиною підставою проведення медичного втручання з метою проведення аборту без згоди жінки є обставини, передбачені у ст.43 Основ, де ч.2 вказує, що у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законного представника на медичне втручання не потрібна.
    З метою забезпечення однозначності у тлумаченні змісту правових норм вважаємо за необхідне доповнити ст.50 Основ частиною третьою, а також ч.6 ст.281 ЦК України пунктом 4 такого змісту: "Операція штучного переривання вагітності може бути проведена у невідкладних випадках без згоди жінки або без згоди її законних представників, коли реальна загроза її життю є наявною та незворотною."
    Тобто у випадках необхідності прийняття рішення про доцільність проведення операції штучного переривання вагітності обмежено дієздатною та недієздатною особою права їхніх законних представників (батьків, опікунів, піклувальників, усиновителів) обмежені волевиявленням їхніх підопічних осіб. Неповнолітність особи взагалі не повинна впливати на можливість надання права на вирішення питання аборту будь-якій іншій особі, крім самої неповнолітньої вагітної. Рішення законного представника недієздатної та обмежено дієздатної особи про проведення аборту повинно бути підтверджено дозволом суду, що повинен бути наданий у розумний термін. При цьому право неповнолітньої вагітної самостійно вирішувати питання проведення операції штучного переривання вагітності не входить у суперечність з положенням законодавства щодо порядку надання медичної допомоги неповнолітній особі.
    Ще одна проблема, яка потребує свого вирішення у сфері здійснення права на проведення аборту, пов'язана з юридичним значенням згоди або незгоди чоловіка дружини на проведення аборту, а також вирішення проблеми аборту у випадках імплантації зародка. 
    Міжнародно-правові акти у сімейно-правовій сфері акцентують свою увагу на спільній відповідальності чоловіка і жінки за свою репродуктивну поведінку. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 року визначає, що жінки мають однакові права вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей, щодо проміжків між їх народженням та повинні мати доступ до інформації, освіти, а також до засобів, які дають змогу здійснювати їм це право (ст.16 Конвенції). У цьому міжнародно-правовому акті також зазначено обов'язок держав-учасниць забезпечити на основі рівності чоловіків та жінок доступ до медичного обслуговування, зокрема до тих питань, що стосуються планування розміру сім'ї (ст.12 Конвенції). Крім того, вказано на необхідність вживати всіх заходів щодо правильного сімейного виховання, розуміння материнства як соціальної функції і визнання спільної відповідальності чоловіка і жінки за виховання і розвиток своїх дітей, притому пам'ятати, що в усіх випадках інтереси дітей є панівними (ст.5 Конвенції).[4]
     На ці права всіх подружніх пар зазначено у Програмі дій Міжнародної конференції з народонаселення та у Платформі дій VI Всесвітньої конференції з питань становища жінок (зокрема, право про спільне вирішення питань відтворення нащадків без будь-якої дискримінації, примусу і насильства).[5] Самоочевидно і цілком зрозуміло, що нині необхідно говорити не лише про "відповідальне материнство", але й про "відповідальне батьківство". Статистика кількості абортів, ініційованих з боку чоловіків, не ведеться, проте практика свідчить, що вони не в останню чергу виступають тим соціальним чинником, що спонукає жінок до проведення операції штучного переривання вагітності. А проте визначене у ст.50 СК України право на батьківство передбачає право батька зачатої дитини брати участь у вирішенні питання щодо необхідності проведення аборту. Підтвердження такого тлумачення цієї правової норми знаходимо і в інших статтях Сімейного кодексу України. Зокрема, в ч.2 ст.50 СК України йдеться про те, що відмова дружини від народження дитини (а ми тлумачимо це питання з включенням туди і прийняття жінкою рішення про проведення штучного переривання вагітності) може бути причиною розірвання шлюбу. Крім того, у ч.2 ст.54 зазначено: "Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватись подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право чинити опір усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї".
    Не викликає сумнівів те, що питання, пов'язане з операцією з приводу аборту, є одним із найважливіших питань життя і формування сім'ї. У ч.3 ст.55 СК України закріплено таке положення: "Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній". Зрозуміло, що думку чоловіка можна і треба брати до уваги у випадках виникнення у жінки бажання провести штучне переривання вагітності за соціальними показниками. У випадку встановлення необхідності проведення такої операції за медичними показниками вона повинна відбуватись без урахування думки батька дитини. Але і за таких умов треба обов'язково інформувати його про прийняте дружиною рішення. У цьому випадку необхідність забезпечення здоров'я жінки або захисту її життя є переважаючою причиною проведення аборту стосовно права чоловіка. Конкуренція інтересів жінки і чоловіка та жінки і ембріона (плоду) складається на користь жінки. 
    Чоловік не має можливості (права) заборонити проведення дружиною операції штучного переривання вагітності за соціальними показниками. Проте, якщо всупереч позиції чоловіка жінка проводить цю операцію, то у чоловіка виникає право на відшкодування завданої моральної шкоди з боку жінки. Враховуючи наведені вище положення сімейного законодавства, зазначене право на відшкодування моральної шкоди не вступає у суперечність за правами жінки на особисту свободу, а також іншими правами, що становлять гендерну рівновагу подружжя.
    У контексті досліджуваного питання потребує свого вирішення і проблема свободи у прийнятті рішення про проведення аборту з боку жінки, що бере участь у правовідносинах з приводу штучної імплантації зародка.
    Відповідно до ч.2 ст.123 СК України у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Це положення обмежує свободу у власній поведінці жінки, що виношує таку дитину, на проведення операції штучного переривання вагітності. Проте ця жінка не позбавлена права на аборт. Таке втручання може бути проведене у випадках виникнення загрози для здоров'я чи життя цієї жінки і в жодному разі ні за якої іншої умови. Якщо батьки вирішили відмовитися від народження вже зачатої дитини, то право вибору народжувати дитину чи ні залишається за вагітною жінкою. При цьому відмова від народження дитини з боку їх біологічно-генетичних батьків і згода жінки продовжити вагітність веде до появи на світ дитини, що, за правилами законодавства, походить від біологічно-генетичних батьків (відповідно до ч.3 ст.155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною). У цьому разі жінка, що виростила та народила таку дитину, повинна мати переважне право її усиновити.
    Уже зазначалось, що цей різновид репродуктивної діяльності може мати платний характер. А тому, якщо жінка, якій імплантовано зародок, відмовляється від його виношування і проводить аборт, вона втрачає право на отримання грошового відшкодування. Якщо ж жінка виносила і народила дитину всупереч зміненому бажанню її біологічно-генетичних батьків, то вона не позбавляється права на грошове відшкодування. У тому випадку, коли аборт було проведено за умови необхідності збереження життя або здоров'я жінки, вона повинна отримувати частину відшкодування відповідно до умов договору.
    Постає практична необхідність у нових підходах регулювання цих відносин у кримінальному законодавстві. У цій частині є доцільним переглянути положення щодо удосконалення правових норм, які визначають умови кримінальної відповідальності за незаконне проведення штучного переривання вагітності. Детальний аналіз ст.134 КК України вказує, що диспозиція цієї кримінально-правової норми не охоплює усі діяння у сфері незаконного проведення аборту. Наприклад, сьогодні не утворюють складу злочину такі дії: переривання вагітності, що здійснюється належним суб'єктом, але поза установою, що має ліцензію на вказаний вид діяльності; переривання вагітності із порушенням порядку отримання згоди вагітної жінки або її законного представника на таку операцію; переривання вагітності із корисливих мотивів для генетично-інженерної діяльності, з метою отримання прибутку в результаті дослідницького або промислового використання фетальних матеріалів.
    Зазначене вимагає внесення змін до Кримінального кодексу України. Так, є доцільним змінити формулювання назви ст.134 КК України у зв'язку з тим, що термін "аборт" не відповідає прийнятій у цих випадках термінології. У медицині штучне або самовільне вигнання плоду при строку вагітності до 22 тижнів вважається абортом, при строку вище 22 тижнів - передчасні пологи. Отже, буквальне тлумачення положень ст.134 може навести на думку, що карається незаконне переривання лише тієї вагітності, строк якої не перевищує 22 тижнів. Зрозуміло, що це не так. 
    Диспозиція ст.134 КК України повинна містити такі умови кримінальної відповідальності: проведення штучного переривання вагітності особою, яка не має спеціальної медичної освіти або після закінчення строку, встановленого законом для штучного переривання вагітності, або в установі, що не має відповідного дозволу на проведення такої операції, або із порушенням порядку отримання дозволу вагітної жінки (її законного представника); ті ж дії, вчинені із корисливих мотивів або для отримання прибутку, а також переривання вагітності з метою промислового використання клітин, органів або тканин ембріона (плоду); ті ж дії, здійснені особою, раніше судимою за незаконне проведення штучного переривання вагітності; ті ж дії, якщо вони призвели до тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті жінки, якій незаконно здійснено операцію штучного переривання вагітності. Додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю слід передбачити в усіх випадках незаконного проведення штучного переривання вагітності. Між незаконним проведенням штучного переривання вагітності і тривалим розладом здоров'я, безпліддям, смертю жінки повинен існувати причинно-наслідковий зв'язок, наявність або відсутність якого встановлюється за допомогою судово-медичної експертизи.
    Привертає увагу і та обставина, що в цілому життя ембріона (плоду) вказана норма не захищає. Та й взагалі кримінальне право України не визнає, принаймні прямо, об'єктом правової охорони "майбутнє" життя - життя людини, яка ще не народилась. Остання у науковій літературі здебільшого розглядається як частина тіла матері, тому її захист здійснюється лише у зв'язку із захистом життя та здоров'я вагітної жінки. Проте будь-яка людина, що живе на Землі, пройшла через стадію ембріонального розвитку перш, ніж народитись і отримати правовий статус особистості. Якщо КК України захищає тварин, то чому в цьому відмовлено людському ембріону?
    В перспективі ця норма повинна бути перетворена у систему кримінально правових заборон, мета яких полягає у захисті не лише жінок, що вирішили переривати вагітність, але і плоду.
    Зрозуміло, що проблема штучного переривання вагітності у нашій країні не може бути вирішена лише кримінально-правовими засобами, основними з яких є кримінальна відповідальність та покарання. Однак у кримінально-правовому захисті життя людини вбачається серйозна законодавча прогалина, що повинна бути усунена шляхом використання ефективних правових засобів.
    Як підсумок, зазначимо такі принципові положення.
    З метою забезпечення однозначності у тлумаченні змісту правових норм , щодо права на проведення операції штучного переривання вагітності, вважаємо за необхідне доповнити ст.50 Основ частиною третьою, а також ч.6 ст.281 ЦК України пунктом 4 такого змісту: "Операція штучного переривання вагітності може бути проведена у невідкладних випадках без згоди жінки або без згоди її законних представників, коли реальна загроза її життю є наявною та незворотною."
    Основи законодавства України про охорону здоров'я доповнити статтями 50¹, 50² такого змісту:
    Стаття 50¹ "Право на проведення операції штучного переривання вагітності Операція штучного переривання вагітності здійснюється виключно за бажанням жінки. Обмежено дієздатна жінка самостійно приймає рішення про проведення операції штучного переривання вагітності. Неповнолітня або малолітня жінка самостійно приймає рішення про проведення операції штучного переривання вагітності, крім випадків, визначених законодавством. 
    Право вирішення питання про проведення операції штучного переривання вагітності недієздатної жінки належить її законним представникам (батькам, опікунам, піклувальникам, усиновителям) Рішення законного представника недієздатної та обмежено дієздатної особи про проведення аборту повинно бути підтверджено дозволом суду, що повинен бути наданий у розумний термін." 
    Стаття 50² "Відповідальне материнство та батьківство
    Вагітна жінка не може бути примушена до проведення операції штучного переривання вагітності. Продовження вагітності при наявності медичних показань до проведення операції штучного переривання вагітності є правом жінки. 
    Чоловік повинен бути проінформований про прийняте дружиною рішення про проведення операції штучного переривання вагітності.
    Жінка, що уклала договір про виношування дитини, має право на проведення операції штучного переривання вагітності. Таке втручання може бути проведене за медичними показаннями, з обов'язковим повідомленням про прийняте рішення осіб, що надали свої репродуктивні клітини для запліднення."
    Змінити диспозицію статті 134 Кримінального кодексу України, виклавши його у такій редакції:
    "Стаття 134. Незаконне проведення штучного переривання вагітності
    1. Проведення штучного переривання вагітності особою, яка не має спеціальної медичної освіти, або після закінчення строку, встановленого законом для штучного переривання вагітності, або в установі, що не має відповідного дозволу на проведення такої операції, або із порушенням порядку отримання дозволу вагітної жінки (її законного представника), - 
    2. Ті ж дії, вчинені із корисливих мотивів або для отримання прибутку, а також переривання вагітності з метою промислового використання клітин, органів або тканин ембріона (плоду), - 
    3. Ті ж дії вчиненні особою, раніше судимою за незаконне проведення штучного переривання вагітності, - 
    4. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони призвели до тривалого розладу здоров'я, безпліддя або смерті жінки, якій незаконно здійснено штучне переривання вагітності".

            Керівник апарату

         Лохвицького районного суду                       В. Петренко