Право на сімейне виховання та проблеми його здійснення

 Право на сімейне виховання та проблеми його здійснення

     Сучасна правнича ідеологія розглядає сім'ю не тільки як соціальний інститут але й водночас як союз конкретних осіб [1]. З позицій правової науки сім'я є колективом, об'єднаним різноманітними зв'язками. Одні з них пов'язані з почуттями, інші - з моральними або матеріальними чинниками. При цьому сім'я об'єднує людей разом на основі задоволення різних природних потреб: народження та виховання дітей, задоволення потреб чоловіка та жінки як біологічного, так і духовного характеру. 
    Закріплення права на сім'ю у сучасному цивільному та сімейному законодавстві дає змогу остаточно подолати тривалу тенденцію щодо констатації неможливості правового регулювання багатьох благ природного походження, в тому числі і тих, що пов'язані з сімейними відносинами.
    Особливе місце, серед суб'єктивних прав, що становлять зміст права на сім'ю належить тим, що слугують вихованню підростаючого покоління - вирішують проблему формування повноцінної особистості майбутнього громадянина.
    У статтях 150 та 151 Сімейного кодексу України сформульовані правові засади здійснення прав та виконання обов'язків батьків щодо виховання дитини. Це дозволяє беззаперечно віднести право на виховання до числа особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. 
    Правовим проблемам здійснення права на виховання приділяють увагу такі відомі вчені, як: З.В. Ромовська, Л.А. Савченко, М.В. Антокольська, Г.К. Матвєєв, Л.М. Пчелінцева. 
    Метою статті є з'ясування місця права на сімейне виховання у структурі особистих немайнових прав людини, а також окреслення перспектив вирішення окремих проблем пов'язаних з процесом здійснення цього права.
    У законодавстві зміст права на виховання не розкривається, оскільки чітко окреслити його межі неможливо - це зумовлено тісним переплетінням правомочностей, що в нього включаються, з іншими батьківськими правами (наприклад, з правом на спільне проживання або спілкування з батьками). До змісту права на виховання пропонується ввести як складові такі правомочності: право на сімейне навчання, обов'язок батьків дбати про фізичне та психічне здоров'я дітей, виховувати повагу до людської особистості, її прав та основних свобод не застосовуючи насилля; навчати дитину дотримуватись існуючих законів, не допускати втягнення дитини у злочинну і антигромадську діяльність, виховувати ставлення до праці як єдиного джерела добробуту [2]. 
    Проте окремі права, які входять до змісту права на сім'ю, стосуються не лише неповнолітніх членів її сім'ї, але й повнолітніх. А тому сімейне виховання охоплює не лише неповнолітніх, але й повнолітніх осіб, а контроль за його відповідністю морально-правовим вимогам може і повинна здійснювати передусім сім'я та інші родичі. Відтак правові норми щодо забезпечення належності виховання батьками дітей за аналогією можна застосовувати і щодо повнолітніх осіб. Особливо це загострюється при виховному впливові на "аномальних осіб" (сліпих, глухих, слабозорих, слабочуючих, розумово відсталих та осіб з важкими розладами мови) [3].
    Проте, досить чітко внутрішні елементи права на сім'ю, зокрема у частині права на виховання, можна продемонструвати у змісті саме особистих немайнових прав дитини. З нашого погляду, до їхнього числа треба віднести право жити і виховуватись у сім'ї, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право виражати власні погляди.
    Право дитини жити і виховуватись у сім'ї - одне з найважливіших її прав. Сімейне виховання дає можливість забезпечити її нормальний фізичний, моральний, інтелектуальний та соціальний розвиток, дає змогу їй стати повноцінним членом суспільства. Суспільні форми виховання не можуть замінити дитині сім'ю, і це давно підтверджено практикою. "Зараз уже ніхто не сперечається, яка форма виховання дитини - сімейна чи суспільна - має першість", - зазначає З.В.Ромовська [4]. Виховання дитини - це місія великої політичної ваги. Україні, як і будь-якій іншій державі, потрібні не космополіти, а патріоти українського народу, патріоти своїй Батьківщини, але виховати патріота можуть лише патріоти [5].
    Дитина має право проживати разом з батьками, на яких законом покладено здійснювати виховання. Норми Сімейного кодексу України щодо сімейного виховання (ст.151 СК України) узгоджується з положеннями Цивільного кодексу України про місце проживання дитини, яким визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає (ч.3, 4 ст.29 ЦК України). 
    Особливе місце виховання у змісті сімейного життя підкреслюється і церквою. Зокрема, серед інших благ до змісту шлюбу віднесено так зване благо нащадків. Антоніо А. Абате зазначає: "Породження нащадків знаходить своє продовження у їхньому вихованні. І тим, і іншим "інститут шлюбу… та подружня любов відзначаються". Завдяки вихованню з фізичних та моральних сил, які присутні у породжених у шлюбі нащадках у зародковому стані, постає у завершеному вигляді людська особистість дитини і її людська гідність. Це діяння (виховання - авт.) необхідно розглядати як подальше породження, що є продовжуваним у часі. За цією ознакою, "тобто оскільки життя дітям дали батьки," їх необхідно вважати першими і основними вихователями, які здійснюють те, що є найголовнішим і невід'ємним правом та обов'язком. Папа Пій ІХ вказував: "Відомо, що за велінням природи і Бога це право і обов'язок виховувати нащадків належить в першу чергу тим, хто шляхом породження почав справу природи і кому заборонено залишати його не завершеним". Іоанн Павло ІІ зазначає, що "місія" виховання нащадка є для батьків "природним правом, оскільки вони дали дітям життя"[6]. 
    Процес формування та розвиток особистості починається з моменту народження дитини. Тому особливо велике значення сім'ї неможливо переоцінити. Вона є водночас і середовищем для дитини, і "першим" вихователем, виконує функцію відтворення населення і функцію передачі духовного багатства, культурних традицій народу, сім'ї. Сім'я багато в чому передбачає те, якою стане людина у майбутньому. Саме сім'я закладає фундамент розвитку нахилів, здібностей дитини, формування її моральних якостей. Саме через сім'ю дитина опосередковує норми людських стосунків, засвоює моральні відносини.
    Догляд батьків за дитиною виражається не тільки у задоволенні її життєво-побутових потреб (харчування, забезпечення одягом, взуттям, навчальним приладдям), але й у проявах уваги до дитини, надання допомоги у вирішенні різноманітних питань, що її цікавлять, можливих конфліктів у спілкуванні з іншими дітьми. Невід'ємним чинником морального виховання дітей є створення батьками у сім'ї умов забезпечення гідності дитини (тобто усвідомлення дитиною своїх прав як людини, власної моральної оцінки, поваги до власних моральних цінностей), прищеплення впевненості дитини у собі, залучення до активної участі у житті суспільства, всебічне забезпечення всіх інших інтересів [7].
    Зазначена багатогранність права на виховання дає підстави окремо зупинитись на формах і методах виховання, що є основою здійснення права на сімейне виховання. Хоча зрозуміло, що першою чергою здійснення права на виховання перебуває у залежності від правових вимог, проте дотримання моральних вимог відіграє не менш значну роль. 
    Під вихованням загалом розуміється вплив суспільства на особистість, яка розвивається. У широкому розумінні - це соціалізація, тобто процес формування інтелекту, фізичних і духовних сил людини. Виховання є цілеспрямованою діяльністю, покликаною сформувати систему якостей особистості, поглядів і переконань відповідно до виховних суспільних ідеалів. Виховання здійснюється через культуру, освіту та навчання у процесі різного виду діяльності та під впливом спадковості та середовища [8]. 
    У сучасному сімейному законодавстві такі виховні завдання, головні цілі виховання, чітко визначені і набули характеру правових норм-принципів загального та обов'язкового характеру. Наприклад до них відносять: обов'язок батьків виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу та своєї Батьківщини (ч.1 ст.150 СК України).
    Практично здійснення права на сімейне виховання пов'язується з виховною взаємодією. Це зумовлено загальноприйнятими теоріями сучасної педагогічної науки, яка виходить з того, що процес виховання - не є прямим впливом на виховуваного, а соціальною взаємодією конкретних людей (у нашому випадку - в межах такого соціального утворення як сім'я). Крім того, у виховній взаємодії простежується право кожного члена сім'ї на спілкування (комунікацію). Жодна людина не може бути позбавлена права на спілкування з іншими особами. Тільки в умовах соціальної комунікації завдяки спілкуванню можливий нормальний розвиток (життєдіяльність) людини. Зрозуміло, що будь-яке спілкування, принаймні двох осіб, має характер виховної взаємодії, і це найвиразніше виявляється в умовах сімейного виховання. Лише завдяки систематичному впливові в умовах сім'ї людина набуває здатності спілкування з іншими членами суспільства, уміння досягати згоди в розумінні складних ситуації, змісту дій, а також певного ступеня солідарності (взаєморозуміння) між собою.
    Специфічним є і процес здійснення цього суб'єктивного права в умовах сім'ї. Якщо йдеться про дитину, то вона наділена правом на виховання у контексті права виховуватись членами власної сім'ї відповідно до основних виховних завдань, сформульованих у суспільстві. 
    З іншого боку, правом на виховання наділені й особи, що здійснюють виховний вплив - першою чергою це батьки та інші родичі. Водночас вони наділені обов'язками на здійснення виховання. Батьки не необмежені у формах та методах виховання, а це створює необхідність теоретичної розробки розуміння, що саме з цих форм та методів може підпадати під заборону з боку закону та моральних засад суспільства. 
    Отже, центральною є проблема законодавчого змісту, форм та методів виховання, конкретної виховної взаємодії побудованих на принципах морального характеру . 
    Педагогічна наука, звернення до якої є єдиним можливим засобом встановлення критеріїв відповідності методів та форм виховання вимогам належного виховання, визначає зміст і дає характеристику лише методам виховання. Методи виховання - це сукупність найзагальніших способів вирішення виховних завдань і здійснення виховних взаємовпливів. Єдиної класифікації і чіткої систематизації методів виховання не існує. У педагогічній практиці склались такі методи виховання, як переконання, привчання, заохочення, виховання на особистому прикладі [9].
    Щодо форм виховання, то педагогічна наука розглядає сімейне виховання як одну з таких форм, поряд зі шкільним або суспільним. Проте під формою виховання можна запропонувати розглядати стиль стосунків між батьками та дітьми: авторитарний, ліберальний та демократичний. Авторитарний характеризується суворістю стосовно до дітей, погрозливим тоном, вимогою безвідмовного підкорення. Батьківські вимоги у такому випадку викликають або протест і агресивність, або апатію і пасивність. При ліберальному стилі панує терпимість, всепрощення батьків, демонстрація любові до дітей. Цей надлишок любові починає з часом дратувати дітей і веде до формування егоїзму, недисциплінованості, безвідповідальності. Найкращі стосунки у дітей з батьками при демократичному стилі відносин. Батьки, гнучко мотивуючи свої дії і вимоги, твердо досягають позитивних вчинків дітей, у дитині цінують не лише слухняність, а й незалежність, відчуття власної гідності, ініціативу, прислухаються до думки дітей, аналізують їх аргументацію [10].
    Отже, у процесі розгляду у порядку цивільного судочинства справи щодо здійснення права на виховання, саме на суд покладається обов'язок оцінити відповідність методів та форм виховання, що використовувались батьками вимогам сформульованим у Сімейному кодексі України. 
    Сімейний кодекс України передбачає право дитини чинити опір неналежному вихованню батьками, а саме право на належне батьківське виховання повинно забезпечуватись системою державного контролю (ч.1, 2 ст. 152 СК України).
    Авторитарне та ліберальне виховання як форма виховання за певних умов можна розглядати як невиконання батьками обов'язку належного виховання, що створює право дитини чинити опір такому виховному впливові батьків. 
    Зміст та характер такого опору досить важко, але доцільно визначити на рівні правових норм. Можна запропонувати як захід опору неналежному вихованню розуміти право дитини на тимчасове припинення проживання у сім'ї або сімейного спілкування. Меті забезпечення прав дитини на належне батьківське виховання повинно слугувати не тільки право дитини на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, суду, а першою чергою до своїх родичів, які цим зверненням зобов'язуються чинити дії у справі захисту прав дитини на належне виховання, в тому числі надаючи допомогу в заходах безпосередньої протидії та допомогу у зверненні до суду.
    Питання неналежного виховання батьками дитини потребує певного узгодження з підставою позбавлення батьківських прав через ухилення батьків від виконання своїх обов'язків у справі виховання дитини. Неналежне виховання за своїми наслідками має прирівнюватись до ухилення від виховання, а також бути підставою позбавлення батьківських прав. Це можна продемонструвати, зокрема, на багатьох прикладах відмови дитини поділяти погляди батьків, що сповідують нетрадиційне віровчення або певну світоглядну теорію і намагаються їм прищепити свою віру.
    Ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню часто пов'язане з недотриманням вихователем не лише завдань виховання (про які йдеться у ч.1 ст.150 СК України), але і змісту виховання (ч.2, 3, 4 ст.150 СК України). Обов'язок батьків готувати дитину до самостійного життя є втіленням економічного виховання у сім'ї, обов'язок забезпечити здобуття повної загальної середньої освіти є мінімальним рівнем здійснення розумового виховання (турбота батьків про збагачення дітей знанням, формування потреби їх набувати); зобов'язання турбуватись про здоров'я дитини, її фізичний духовний та моральний розвиток здійснюється шляхом фізичного виховання (правильна організація режиму дитячого життя, заняття на прохання дитини спортом, її загартування), морально-культурного виховання (засвоєння моральних цінностей, ідеалів, моделей поведінки, традицій та звичаїв) та естетичного виховання (формування "смаків", поглядів на суспільство, природу та людину, мистецтво та творчість).
    Крім зазначених, до критеріїв належності виховання треба віднести такі загальнопедагогічні умови: особистий приклад батьків, їхній авторитет, глибоке і всестороннє знання батьками своїх дітей, організація спільної діяльності, вільного часу, спілкування з дітьми, а також єдність вимог членів сім'ї. 
    Одним з досить перспективних та ефективних засобів правового регулювання відносин щодо виховання (навчання) може бути договір про виховання (навчання). Законодавчі засади, що створюють можливість укладання такого договору можно побачити у Сімейному кодексі України. Зокрема, у ч.2 ст.151 СК України вказано, що батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Отже, договір про виховання (навчання) є таким правочином, як і будь-який інший у межах як сімейно-правових, так і суто цивільно-правових відносин.
    За цим договором, одна сторона (вихователь або гувернантка/гувернер, що є більш традиційною назвою вихователів, які наймались для навчання та виховання дітей) зобов'язується виконувати визначені обов'язки щодо виховання, навчання, розвитку дитини, а інша сторона (батьки або інші законні представники дитини) зобов'язується оплачувати ці послуги.
    Предметом договору є надання послуг, що мають характер виховання, навчання, догляду, або комплексного характеру (поєднання цих елементів), спрямовані на забезпечення нормального фізичного, духовного та морального розвитку дитини. У такому договорі можна обумовити форми і методи виховання, надання певних знань, привиття навиків, певних інтересів.
    Дитина, в інтересах якої укладається такий договір, є також активно діючим учасником зазначених правовідносин. Вона користується таким самим обсягом прав на забезпечення належності виховання, як і при вихованні з боку батьків. Цей договір є за юридичною природою консенсуальним, платним, він може бути як строковим, так і укладатися без визначеного строку.
    Крім того, аналіз проблеми здійснення права на виховання підтверджує доцільність запровадження судово-педагогічної експертизи в якості самостійного виду судових експертиз, у разі виникнення у майбутньому питань щодо належності використаних вихователями форм та методів виховання. Залучення педагогічних працівників у процес судового розгляду справ з сімейних правовідносин, повинно розглядатись як обов'язковий елемент процесу збирання доказів.
    Відтак право на сімейне виховання можна визначити як комплексне право вихователя (батьків, родичів, сім'ї загалом) та виховуваної особи (дитини або повнолітньої людини) на виховну взаємодію та навчання, здійснюване шляхом вільного вибору форм, моделей та засобів виховного впливу у межах виховних завдань, сформованих у суспільстві та визначених у законодавстві.

Заступник керівника апарату

Лохвицького районного суду               В. Петренко