Правила поведінки працівників суду з маломобільними групами населення

П Р А В И Л А

поведінки працівників суду з маломобільними групами населення

Дехто з нас відчуває певний дискомфорт під час контактів з людьми із обмеженими можливостями. Ми ніяковіємо і навіть уникаємо спілкування з ними, боїмося чимось образити, сказати «не те», наразитися на роздратування чи навіть агресивність. Напружує ірраціональне почуття провини за своє відносне здоров’я та благополуччя. Додаються побоювання, що будь-які контакти одразу можуть до чогось зобов’язати, а «якщо я не можу допомагати (матеріально чи діями), то навіщо взагалі спілкуватися»… Іноді так хочеться обігріти людей з інвалідністю своєю увагою і теплом, але спонтанний душевний порив гаситься невпевненістю  у собі, браком інформації, сумнівами в доречності такої уваги. Пропонуємо читачам декілька порад

Загальні настанови

1. Не докучайте інвалідам розмовами із простої цікавості, вступайте у спілкування лише за умови, що аналогічним чином ви б діяли стосовно людини без зовнішніх ознак інвалідності.
2. Не дозволяйте собі впадати в екзальтовану жалісливість, яка може образити людину з інвалідністю; не перебільшуйте страждання таких людей (більшість із них призвичаїлися до свого становища). Так само не переймайтеся через власне тимчасове благополуччя: від інвалідності за віком не застрахований ніхто. Пам’ятайте: як правило, вдають жертву хитрі маніпулятори і професійні жебраки.
3. Не пов’язуйте зовнішні ознаки інвалідності із рівнем інтелекту. Сприймайте людину з обмеженими можливостями як особистість і саме з цієї позиції спілкуйтесь з нею. Шукайте теми, які будуть цікаві вам обом. Не бійтеся пошуткувати, намагайтесь «забути» про специфічний спосіб життя свого співрозмовника. Не полохайтесь, якщо мимохіть зачепили тему, яка може нагадати інваліду про його становище.
4. Пам’ятайте, інваліди (як і будь-хто) можуть бути різними ― і хорошими, і поганими. Якщо ви наразилися на неадекватну реакцію у відповідь на пропозицію допомоги, це не означає, що так само реагуватимуть інші.
5. Під час спілкування тримайтесь невимушено та щиро, питайте, чи потрібна допомога, дійте відповідно до наданих інструкцій. Не ображайтесь, якщо ваша пропозиція буде відхилена.
6. Якщо доля звела вас із людиною з обмеженими можливостями, відшукайте поради, що стосуються конкретної хвороби чи стану. Грамотна поведінка полегшить спілкування і допоможе бути корисним.

При спілкуванні з інвалідами на візку. Не чіпайте без дозволу візок, який є частиною особистого простору людини. Спочатку запропонуйте допомогу і дійте лише якщо ваша пропозиція прийнята. Під час розмови влаштуйтесь так, щоб ваші очі були на одному рівні з очима співрозмовника.

При спілкуванні з незрячими та слабозорими. Не намагайтеся керувати людиною на відстані, просто підійдіть і допоможіть. М’яко спрямовуйте її в необхідному напрямку, описуйте, де знаходитесь, попереджайте про перешкоди чи потенційну небезпеку: східці, калюжі, ями, скляні двері, дроти під напругою, гілки, низькі двері тощо. Пропонуючи сісти, спрямуйте руку незрячого на спинку стільця чи підлокітник. Уникайте жестів ― не забувайте, що вас не бачать. Під час прогулянки розказуйте про все, що бачите, обговорюйте спільні враження ― запахи, звуки. Попереджайте, якщо вам потрібно на певний час відійти.

При спілкуванні з людьми із вадами слуху. Щоб привернути увагу, помахайте рукою, назвіть на ім’я, легенько торкніть за плече. Дивіться у вічі. Говоріть короткими простими реченнями, чітко вимовляйте слова, не кричіть. Потурбуйтесь, щоб ніщо не заважало людині з вадами слуху бачити ваш вираз обличчя, артикуляцію та жести (яскраве сонце, напівтемрява, їжа, руки, цигарки, волосся тощо). Це особливо важливо для тих, хто вміє читати по губах. Якщо вас просять повторити, перефразуйте. Не соромтеся перепитати, чи вас зрозуміли. Запитайте, чи не краще буде переписуватися. Якщо людина використовує мову жестів, звертайтесь безпосередньо до співрозмовника, а не до сурдоперекладача.

Якщо доля звела вас із людиною з обмеженими можливостями, відшукайте поради, що стосуються конкретної хвороби чи стану. Грамотна поведінка полегшить спілкування і допоможе бути корисним

При спілкуванні з людьми із затримкою у розвитку. Використовуйте просту мову, висловлюйтесь коротко і за темою, уникайте усталених виразів, мовних штампів, жаргонізмів. Будьте готові повторити декілька разів, сказати іншими словами. Не здавайтеся, якщо вас одразу не зрозуміли. Не применшуйте інтелектуальні можливості таких людей. Переважно це дієздатні громадяни, що мають право підписувати документи і приймати важливі рішення.

При спілкуванні з людьми із психічними розладами. Люди з психічними захворюваннями можуть мати емоційні проблеми або виявляти ніяковість, що ускладнює спілкування, але зазвичай вони не потребують особливого ставлення до себе. У переважній більшості це звичайні люди, хоч і з особливим поглядом на навколишній світ. Не напружуйтесь, не чекайте на прояви агресивності: якщо ви будете дружньо налаштовані, то і вони почуватимуться спокійно. Не говоріть різко, не підвищуйте голос навіть тоді, коли маєте для цього всі підстави.

При спілкуванні з людьми, що мають проблеми мовлення. Не ігноруйте таку людину, не перебивайте її, не виправляйте, не намагайтесь вгадати, що вона хоче сказати. Просто слухайте, будьте терплячими, дайте їй можливість закінчити думку і лише тоді починайте говорити. Дивіться в обличчя. Не намагайтесь прискорити розмову. Якщо спілкування вкрай ускладнене, запитайте, чи не хоче людина спілкуватися іншим чином (писати, друкувати).

При спілкуванні з людьми з гіперкінезами (мивовільні рухи тіла або кінцівок, зазвичай властиві людям із ДЦП або з ушкодженнями спинного мозку). Під час розмови не відволікайтеся на мимовільні рухи вашого співбесідника. Спитайте, чим саме ви могли б допомогти. Допомогу надавайте ненав’язливо, не привертаючи до цього загальної уваги.

При спілкуванні з інвалідами-учасниками АТО (окрема категорія сучасних інвалідів). Не ображайте молодих хлопців жалістю, хворобливою увагою, роздивлянням, недоречними розмовами. Їм зовсім не хочеться, щоб на них звертали увагу саме як на інвалідів. Колишнім воякам важливо відчувати, що попри все вони сильні, мужні, привабливі, сексуальні, унікальні особистості. Тому спілкуйтеся з ними просто як з цікавими людьми. Сприймайте таких людей в комплексі їхніх якостей, зовнішності, рис характеру ― як загальний образ. Не ніяковійте, якщо глянули на понівечену кінцівку, шрами тощо ― це не щось таке, від чого має бути соромно інваліду чи оточуючим. Щоб мимоволі не концентруватися на каліцтвах, акцентуйтеся на виразі обличчя, очах, посмішці, предметі розмові. Ненав’язливо пропонуйте допомогу, але не наполягайте, якщо вам відмовили. Не розпитуйте про обставини поранення, не «докопуйтесь», як це було і що він відчував, але будьте готові вислухати, якщо заговорить сам.

За будь-яких обставин пам’ятайте: в першу чергу перед вами ― особистість і лише в останню ― людина з обмеженими можливостями.